30 серпня — Міжнародний день жертв насильницьких зникнень.
За словом «зниклий» завжди стоїть людина.
Людина, яку забрали.
Людина, про місце перебування якої відмовляються повідомляти.
Людина, яка може перебувати в ізоляції, без зв’язку з родиною, без доступу до адвоката, медичної допомоги та зовнішнього світу.
А поруч — родина, яка живе між надією і невідомістю.
Для України насильницькі зникнення — не абстрактне поняття міжнародного права. Це тисячі реальних історій наших громадян на окупованих територіях і в Росії.
Цивільних викрадають із власних домівок, затримують на блокпостах, забирають після обшуків, утримують без офіційного статусу, приховують їхнє місцезнаходження, перевозять між місцями несвободи.
Місяцями й роками родини можуть не знати, де їхні близькі, чи живі вони, у якому стані перебувають і що з ними відбувається.
Насильницьке зникнення не закінчується в момент викрадення людини.
Воно триває щодня, поки приховується її доля та місцезнаходження.
Ми продовжуємо говорити про незаконно утримуваних українських цивільних.
Продовжуємо шукати.
Документувати.
Вимагати інформації.
Вимагати доступу.
Вимагати їхнього звільнення та повернення додому.
Бо за кожною справою — ім’я.
За кожним ім’ям — життя.
За кожним зникненням — родина, яка чекає.
Зниклі не повинні залишатися невидимими.
